Článek
На початку березня українська біженка Світлана Мазуренко та її 16-річна донька Софія стояли на польському пункті пропуску «Медика» і навіть не знали, повернути їм праворуч чи ліворуч, аби бути в безпеці. За збігом обставин вони опинилися у невідомому для себе містечку Роудніце-над-Лабем в родині заможного чеського бізнесмена та автора пісень Міхала Горачека.
Але, незважаючи на те, що над українською столицею знову гримлять російські ракети, нині жінка відмовилася від безпеки в Чехії і разом із двома дітьми-підлітками повертається додому. На них чекала важка й тривала дорога – спочатку автобусом до Львова, а далі потягом до Києва. Подолати цей шлях вони мали до початку комендантської години, інакше застрягли б на одному з вокзалів.
Попереду довга війна
45-річна жінка, яка в Україні працює бухгалтером, тікала від війни протягом сорока днів. Вона поїхала – спочатку лише з донькою – після того, як під час обстрілів Києва сім’я тиждень просиділа у підвалі свого будинку. Згодом до них приєднався і п’ятнадцятирічний Тимофій, який спочатку хотів залишитися в Києві з батьком.
«Нині все свідчить про те, що війна буде довгою, але бойові дії вестимуться переважно на Донбасі. Ми дуже вдячні, що змогли залишитися в Чехії, заспокоїтися і подумати, що робити далі. Але ми хочемо повернутися», – розповіла Світлана редакції Seznam Zprávy. Поїхати додому жінка вирішила при першій можливій нагоді – тоді, як після героїчного протистояння українських військових росіяни відступили з Київської області.
Родині пощастило, що їм є куди повернутися. Їхній будинок досі стоїть. Хоч він також знаходиться на околиці Києва, як передмістя Бучі та Ірпеня, але з «щасливішого» боку. Російські війська, які залишили після себе братські могили, трупи мирних жителів та спалені будинки, через нього не пройшли.
Причина, з якої Світлана прагне повернутися додому, – не лише туга за родиною. «Я хочу повернутися і допомогти відновити українську економіку, країна має працювати якомога більше, щоб бути сильною. Також я хочу допомогти людям, які все втратили», – додає Світлана. Може трохи здивувати, що маленька тендітна жінка, яку чехи побачили передусім як віддану матір, говорить таким суворим тоном, коли йдеться про війну.
«Ми не можемо програти цю війну. Ми не можемо відмовитися від Донбасу. Якщо ми це зробимо, це ніколи не закінчиться. Росіяни повернуться через два-три роки і захочуть більше. Ми не хочемо повертатися до радянських часів», – додає вона. В Україні жінка має й особисту місію – допомагати в соціальній установі, де живе її брат, який страждає на синдром Дауна.
«В Чехії ми мали все необхідне»
З 24 лютого, від початку російської агресії в Україні, до Чехії втекли майже 300 тисяч людей, переважно матері з дітьми.
Проте, незважаючи на сприятливі умови життя в Чехії, для українських біженців не все так просто. Наприклад, для Світлани було проблемою знайти роботу – передусім через мовний бар’єр. Пошук квартири в Празі – через кращі умови працевлаштування і шкіл для дітей – також виявився невдалим. Власники квартир та агенції нерухомості не поспішали з орендою для української родини.
В Києві на сім'ю чекає батько, з яким вони не бачилися півтора місяці. Але щовечора в Роудніце-над-Лабем вони чекали на його дзвінок з обстріляного Києва. Він – інженер, тож після початку війни став працювати з військовою технікою для української армії.
«За останньою інформацією з України, деякі підприємства починають відновлювати роботу, але водночас людям краще не повертатися на роботу в Києві принаймні до червня. До того часу ми робитимемо те, що потрібно», – каже Світлана.
Сім'я Мазуренків не шкодує слів вдячності Чехії – вони щиро дякують за привітний прийом. Мазуренки припускають, що як тільки це буде можливо, більшість українців, як і вони, захочуть повернутися додому. «В Чехії у нас було все необхідне. Люди ставилися до нас із неабиякою добротою, і ми почувалися в безпеці», – розповіла про своє перебування в Чеській Республіці 16-річна Софія.
