Článek
Це була незапланована подорож. Мені довелось тікати з двома дітьми й літньою бабусею. І тікати довелось в невідомість. Так, вчотирьох ми блукали вулицями незнайомого міста в пошуку їжі, житла й порятунку. Останню готівку ми витратили ще в Україні, придбавши валізи й квитки на автобус в один кінець. У нас залишилось лише дві купюри по двадцять євро, і нам вкрай необхідно було знайти місце для ночівлі.
Ми не були туристами і не їхали сюди на відпочинок. Ми взагалі нічого не планували наперед. Це був наш перший в житті перетин кордону. Ніколи раніше ми не покидали Україну. Ми мріяли про подорожі, але не за таких обставин. Нам було зовсім не до архітектури, краєвидів, фотографій чи нових вражень. Нам треба було рятуватись.
Цей день виявився вдалим для нас. Ми випадково знайшли хостел за дев’ять євро з людини й, не роздумуючи, зупинились в ньому. Лише можливість спати на ліжку робила нас щасливими. Так ми провели нашу першу і останню ніч у Празі. Вранці нам знову довелось зібрати речі й вирушити в дорогу. На ще одну ніч перебування в хостелі грошей не вистачало. Друзів чи знайомих в Чехії у нас не було. Ми відчували, що зовсім одні. Все це нагадувало нескінченний квест з реальними пригодами, труднощами та перешкодами.
На той момент я нічого не знала про волонтерські центри допомоги. Тому мусила сама потурбуватись про їжу для дітей, перш ніж займатися оформленням документів. Часу на пошуки продуктових магазинів не було й нам довелось завітати до найближчого закладу. Так ми опинились в невеличкому в’єтнамському фастфуді, сподіваючись трохи поїсти й перепочити. Наше замовлення виглядало доволі дивно. Це були чотири порції чаю та один курячий бульйон на всіх. Офіціанти попросили трохи зачекати, а невдовзі до нас підійшла власниця закладу й поцікавилась звідки ми. Дізнавшись, що з України, вона висловила співчуття й вийшла із зали.
За двадцять хвилин на нашому столі стояв величезний дерев’яний корабель з різними видами суші й табличкою «Love to Ukraine». Це була неповторна мить нашого життя! Від щастя ми плакали. А я, нарешті, була спокійна за дітей, що вони вже не будуть голодні, принаймні сьогодні.
Офіціанти порадили нам піти до волонтерського центру на вокзалі. Його робота була добре організована, майже без черг та очікувань. Всі були привітні й позитивно налаштовані. Україномовні волонтери охоче надавали консультації щодо перебування біженців у Чехії. Тут безкоштовно роздавали телефонні картки з чеськими номерами, для дітей були оздоблені ігрові зони, а для літніх людей – місця відпочинку. Але надовго ми тут не затримались. Нас відправили до Конгресового центру для отримання візи й страхування.
«Було моторошно слухати саму себе»
У Конгресовому центрі до мене підійшли журналісти й попросили розказати про себе. Я почала розповідати, пригадуючи всі деталі подорожі. Спочатку розповідала спокійно, аж раптом жахнулась власної розповіді. До мене прийшло відчуття, ніби це все не про мене. Ніби це про якусь дивакувату жінку з двома дітьми, яка на останні гроші зненацька придбала дві валізи й вирушила в подорож до незнайомої країни. Це виглядало як абсурд. Було моторошно слухати саму себе.
За кілька хвилин нас оточили люди і утворився невеличкий натовп. Я вже втратила з поля зору дітей і думала, де їх шукати. Аж раптом до мене підійшов кремезний чоловік, представився співробітником центру і запропонував забрати нас до себе. Від цієї пропозиції я розгубилась ще більше, але вирішила погодитись, тому що знала, що нам немає де ночувати.
Все відбулося так швидко, ніби моє життя потрапило в калейдоскоп. Я не встигала збагнути події й свідомо приймати рішення. В той момент ми встигли лише обмінятися контактами. Я навіть не запитала його імені, ким він працює, куди ми поїдемо. Зізнаюсь чесно, мені було страшно погоджуватись їхати з незнайомою людиною, ще й разом з дітьми, але іншого виходу я не бачила. На той момент я хотіла лише визначеності.
Далі все відбулось як у казці: натовп розчинився, журналісти пішли, а мій рятівник зник. Я запитувала співробітників центру, чи знають вони цю людину, чи дійсно він тут працює. Мене всі переконували, що я можу йому довіряти, що його всі тут знають, і звати його Мартін.
Вже згодом я дізналась, що прихисток мені запропонував начальник празької Пожежно-рятувальної служби. Тож наша зустріч не була випадковою. А ще нам з дітьми пощастило покататися на справжній пожежній машині, це були неймовірні враження.
За кілька годин нас приїхав забрати син Мартіна. Вперше в житті ми сідали в машину незнайомця і їхали хтозна куди. Я була розгублена, налякана і вагалась до останнього. Мене заспокоювало лише те, що водій дозволив зробити фото номерів машини й селфі з ним.
Вже за годину ми прибули до мальовничого містечка Прасколесо, розташованого недалеко від Праги. Нам надали простору кімнату на другому поверсі приватного будинку. Господарі пригостили нас смачною вечерею, запросили на прогулянку, познайомили з сусідами. Вперше за час нашої подорожі нам було спокійно й затишно.
За кілька днів Мартін підшукав для нас комфортне житло в місті Кладно, де ми перебуваємо досі. Мій молодший син відвідує чеську школу, старший готується до вступу до чеського університету. Ми, нарешті, живемо повноцінним життям, поки наш тато захищає Україну.
Ця подорож навчила нас вірити в дива. Ми зустріли неймовірних людей, відчули неабияку доброту, турботу, увагу, як ніколи раніше. Тепер ми переконані, що Чехія – це найдобріша країна в світі!
