Článek
Вторгнення російських військ в Україну три місяці тому сколихнуло весь світ. З 24 лютого до Чехії прибули понад 350 тисяч біженців, і багатьом із них чехи запропонували житло у власних домівках.
Люди, які виданню Seznam Zprávy описали свій досвід, не шкодують про своє рішення. Проте розповідають про ряд викликів і несподіваних подій, які принесло таке співмешкання.
Частина сім'ї. І в горі, і в радості
На початку березня притулком для українських біженців став будиночок у Пардубіцькому регіоні. У ньому чешка Вендула прихистила 52-річну Галину, її доньку Дар’ю, чотирирічного онука Мирослава та песика чихуахуа. Чоловік Галини та батько Дар’ї Сергій вже кілька років працює у Чехії. Нині він живе в гуртожитку, а деколи залишається з родиною в будинку Вендули.
«Найбільшою проблемою, безумовно, була мова, тому що спочатку ми спілкувалися лише за допомогою перекладача, пантоміми тощо. Це було непросто. Сьогодні, коли вони говорять, я розумію їх, а вони розуміють мене. Я розмовляю чеською, вони російською», – розповідає Вендула виданню Seznam Zprávy.
Прихистити сім’ю з трьох поколінь стало для молодої жінки справжнім викликом, але вона ні на секунду не сумнівалася, що має допомогти. Незабаром Вендула стала практично частиною повсякденного сімейного життя своїх гостей. Серію швидких подій доповнила і новина про те, що Дар’я вагітна.
«Я була присутня на її першому УЗД, коли моя чудова гінекологиня у Пардубіце підтвердила, що Дар’я чекає на дитину. Ми разом переживали в гінекологічному відділенні, коли виникли перші проблеми. І я, чесно кажучи, просльозилася, коли була з нею на першому великому УЗД, де я сиділа замість тата і бачила ручки, ніжки, чула серцебиття, а лікарка могла сказати Дар’ї, бо вона хотіла знати, що це буде хлопчик», – розповідає Вендула.
З гостями вони традиційно відсвяткували Великдень, зокрема, були на службі у православній церкві. Жінка також допомагала вирішувати адміністративні питання, пов'язані з пошуком роботи для Галини. Вона визнає, що тісне співмешкання нині має свої темні сторони – але вони існують незалежно від того, чи приймають люди чехів чи українців.
Незважаючи на вагітність і супротив батьків, зараз молода жінка із маленьким сином Мирославом хоче повернутися до українського Дніпра, де залишився її чоловік. Наслідком цього є сімейні сварки, до яких часто залучають і молоду господиню.
«До минулого тижня наше співмешкання було чудовим. Окрім того, що моє життя сильно змінилося, все йшло цілком гладко. Але нині батьки дуже незадоволені ситуацією, і я, мушу визнати, також. Дар’я, ймовірно, найближчими днями поїде», – додає Вендула.
За її словами, з вересня Галина та Сергій хочуть знайти власне житло і планують залишитися в Чехії.
Стара пошта як острівець надії
Прибуття біженців змінило життя багатьох сімей, а також досі невикористаних місць. Колишня будівля пошти в районі Бистрц міста Брно стала однією з тих, в яку хвиля біженців і волонтерська допомога вдихнули нове життя.
Її власники почали думати про допомогу вже на другий день війни. «Ентузіазм людей допомагати був фантастичним. Спочатку ми планували розмістити 10 осіб, потім їх було 40, а зараз 107. Кілька людей виселилися, бо знайшли власне житло. Але майже одразу місця заповнилися. Інтерес все ще є», – зазначає Душан Фібінгр.
Діти в будівлі колишньої пошти в Брно.
Розмістити жінок та дітей у будівлі колишньої пошти допомагали волонтери. За словами Фібінгера, завдяки двом робітницям із відділу кадрів переважна більшість українців уже знайшли роботу. Діти ходять до школи.
«Ніхто в районі не скаржиться на розміщення біженців та їхніх дітей. Лише одного разу якийсь вандал написав на будинку букву «Z» (символ підтримки російського вторгнення в Україну – ред). Це трохи налякало жінок з України. Але наступного дня ми його зафарбували і, на щастя, більше нічого подібного не повторювалося», – додає співвласник пошти.
Тепер його більше турбує те, що бажання допомагати у суспільства помітно зникає. «Я відчуваю, що навіть люди, які спочатку мали ентузіазм, сьогодні спокійніші. Наприклад, я веду дискусії про те, чи потрібно продовжувати допомагати, а вони вважають, що ми вже достатньо зробили», – додає він.
Малюнок від дітей, розміщених в будівлі колишньої пошти.
Власники розмірковують, що буде з українцями далі та скільки часу вони зможуть користуватися тимчасовим житлом. Однак можливе переселення сімей стикається з системною і довготривалою проблемою – дефіцитом квартир.
«З огляду на таку кількість людей і дефіцит квартир у Чехії, проблема полягатиме в тому, як переселити їх до нормального житла. Побачимо, як буде розвиватися війна. Але, за півроку більшість людей, мабуть, повернуться до України. Ймовірно, залишиться мінімум людей з міст, які знаходяться в найгіршому стані, наприклад, Маріуполь, Херсон тощо», – вважає Душан Фібінгр.
Частинка приватності та власного «я»
Напружені три місяці пережили і Петр та його родина з південної Богемії. У перші ж дні вторгнення вони вирішили запропонувати свою дачу людям, які тікали від війни.
Петр каже, що розраховував на те, що запропонує частину своєї приватності та місце, куди він любить повертатися, але водночас на початку року йому воно не особливо знадобилося. «Але реальність така, що мені довелося залучитися до процесу особисто. Інакше вся ситуація затягнулася б», — оцінює він тижні з біженцями, яким надав притулок.
Він також розповідає, що одна пропозиція наприкінці лютого зайняла його час протягом всієї весни. З травня українська сім’я з трьох осіб та двох собак орендувала квартиру, яку їм допоміг облаштувати Петр.
«Я знав, що якщо не знайду їм квартиру, то на початку літа ми сидітимемо на дачі і дивитимемось одне на одного, бо їм не буде, куди йти. Я хочу мати місце в селі, де я буду із своєю родиною, і, звісно, я б залишив у котеджі українців. Я б їх не вигнав, але мене б це не задовольнило», – каже молодий чоловік.
Свою дачу він запропонував у перші дні війни. «Тоді ще не було жодної систематичності. Перше, на що я натрапив в Інтернеті, була дискусія, де люди хаотично писали, що запропонують житло та різну допомогу. Все було спонтанно», – згадує він. Вже наступного дня сім’я повідомила йому, що вони у Польщі і хочуть скористатися його пропозицією.
«У мене тьохнуло серце, все було дуже швидко. Жінка написала, що вони з сином і двома собаками в хостелі в Польщі і хотіли б скористатися пропозицією. І що вони приїдуть наступного вечора», – згадує чех, додаючи, що родина переїхала до нього з початку березня.
Однак Петр швидко зрозумів, що чим пізніше вони почнуть шукати постійне житло, тим складніше буде його знайти.
«Іпотека зростала, молодь, а також сім’ї біженців хотіли орендувати житло, існує величезний тиск на ринок», – каже Петр і додає, що він переглянув близько 25 квартир, перш ніж зміг знайти відповідну, ціна якої була доступна, а українська родина могла взяти туди двох собак.
Петр досі підтримує зв’язок з родиною. Він знає, що їхній син почав ходити до чеської школи, а жінка вже отримує замовлення на свої вироби.
