Режисерка Оксана Мойсенюк: Українці у Чехії – це амбасадори України за кордоном

Увечері 23 лютого вона задмухала свічки на своєму святковому торті, а одним із її найбільших бажань до дня народження був мир в Україні. Проте о п’ятій ранку наступного дня вона прокинулася у своїй празькій квартирі й дізналася, що Росія напала на її країну.

Уже в перші дні повномасштабного російського вторгнення вона стала комунікаційним містком між українцями, які вимушено залишили свої домівки та потребували допомоги, та чехами, які без вагань були готові її запропонувати.

«Я стала координаторкою допомоги. Ми шукали житло або ліки для біженців та бронежилети й іншу амуніцію для українських військових», – розповіла редакції українська документалістка Оксана Мойсенюк, яка вже тривалий час живе в Чехії.

Її фільм «8-й день війни», який вона зняла всього за один день, відкрив 26-й Міжнародний фестиваль документального кіно «Ji.hlava», а нині вийшов на екрани чеських кінотеатрів. В інтерв’ю українка розповіла про прем’єру фільму, російську агресію та життя української громади у Чехії.

Як виникла ідея зняти документальний фільм «8-й день війни»?

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, я спала дві години на добу. Адреналін тоді був шалений. Але на шостий день у мене фонтаном виприскнула кров з носа, і я зрозуміла, що це поганий знак. Мені потрібно було заспокоїтися, тому я ввімкнула на телефоні режим польоту. Саме у той момент я зрозуміла, що ніби проживаю сцени з фільму, і мені потрібно зняти про це документальний фільм.

Що відчуває людина, коли дізнається, що на її країну напали, але при цьому знаходиться далеко від дому?

Спочатку неприйняття. Ти просто не віриш, що це може відбуватися насправді, і думаєш, що це нічне жахіття, яке от-от закінчиться. Трохи згодом – злість, ненависть, відразу. Я переконалася, що у кризових ситуаціях люди або залягають на дно наче паралізовані, або максимально активізуються і діють. Я належу до другої категорії.

Я усвідомила, що кожен має бути корисним на своєму фронті та робити те, що вміє найкраще. Окрім координування та волонтерства, мій фронт, передусім, інформаційний, тож я маю нести реальну картину подій і зможу залишити цей фільм для майбутніх поколінь.

Водночас я зрозуміла, що можу стати одним із рупорів України для широкої чеської аудиторії. І нині це величезна відповідальність для мене.

Свій фільм Ви зняли за один день. Як Вам вдалося спланувати та реалізувати все за такий короткий час?

У мене було дуже мало часу на роздуми. Вночі я написала всім знайомим операторам і звукорежисерам, вдень ми зв'язались з тими, хто був готовий долучитися, а наступного дня вже знімали.

Мені було важливо, щоб дія фільму відбувалася рівно через тиждень після початку вторгнення. Крім того, 3 березня в Мінську проходили мирні переговори, і ми всі сподівалися, що це може покласти край російській агресії. Я навіть боялася, що не встигну реалізувати свій план.

Тож я відібрала 40 ситуацій, які спостерігала перші дні і в яких опинилися українці, що живуть далеко від дому, але мають міцний зв'язок з Батьківщиною. Моєю метою було показати, як цю війну переживають ті, хто давно покинув Україну і знайшов другу домівку в Чехії. Але далеко не всі ситуації мають драматургічний потенціал, тому ми відзняли вісім сюжетних ліній, але у фільмі глядач бачить лише п’ять найвидатніших.

Як Ви обирали своїх героїв?

Мені хотілося показати, як початок війни переживала українська громада у Чехії – наприклад, підприємиці, прибиральниці, будівельники або творчі люди. Нашою героїнею є, наприклад, українська бізнесвумен Ліза, яка організовує гуманітарний збір для свого рідного Харкова. На початку війни вона була на п'ятому місяці вагітності. В'ячеслав та Іван шукають амуніцію для української армії, а український співак Павло Бубряк, який працює водієм у Празі, намагається знайти житло для своїх знайомих. А також українські заробітчани, які не можуть дозволити собі залишити роботу і змушені будувати нові квартири, знаючи, що вдома їхні бомбить Росія. Кожен із них усіма доступними способами намагається допомогти своїм співвітчизникам.

Чи змінилася, на Вашу думку, українська громада після 9 місяців війни?

Кожна кризова ситуація має свою амплітуду. Абсолютно логічно, що на початку російського вторгнення хвиля солідарності як з чеського боку, так і з боку українців у Чехії була великою. Проте я вважаю, що підтримка та солідарність деяких моїх співвітчизників пішла на спад занадто рано. Я знаю, що треба жити далі, шукати нові джерела радості, але байдужість не є джерелом. Я впевнена, що кожен може і надалі допомагати.

Українці мають пам’ятати, що кожен із нас є амбасадором своєї країни за кордоном. І за нашою поведінкою чехи судитимуть, хто ми такі і яка ми нація.

Чи долучилися Ви до допомоги безпосередньо біженцям у Празі?

Так. На особистому і на професійному рівні. У мене є декілька «моїх» переселенок, яким я допомагаю з житлою, роботою, школою, нострифікацією дипломів тощо. Через тиждень після вторгнення з ініціативи муніципалітету Праги ми зняли відеоролик, з якого тисячі українок черпали інформацію про реєстрацію в Чехії, грошову допомогу, безкоштовне житло тощо. Згодом на замовлення Чеського телебачення робили переклади та титрування чеських освітніх телепередач для українських дітей та підлітків. Разом із чеським інвестором ми запустили безкоштовні мовні курси -  загальнонаціональний проєкт «Můžeš Mluvit Česky» - «Можеш говорити чеською».

Я намагаюся допомагати передусім інформаційно. З вересня працюю для  Міністерства праці та соціальних питань Чехії, де ми з колегами зробили кампанію для українських переселенок. Це і статті, і буклети, і мобільний додаток, реклама на радіо або відеоролики. Насправді чеська влада та Бюро праці зробили низку ініціатив для українців. Але я помітила таку особливість нашого менталітету, що ми радше повіримо «перевіреній» інформації у форумі матусь на Фейсбуці, ніж вивчимо офіційні джерела та конкретні рекомендації.

Тому ця кампанія має на меті розказати українкам, на що вони можуть претендувати у Чехії, де знайти потрібну інформацію, де шукати роботу, куди звертатися з різноманітними питаннями. А найголовніше – що в них є низка трудових прав, і жоден посередник чи роботодавець не сміють їх експлуатовувати чи зловживати їхнім становищем. Бо іноді переселенки вважають, що вони тут тимчасово або що легальне працевлаштування – це довготривалий процес, тому погоджуються на негідні умови праці та стають жертвами трудової експлуатації.

Чи змінилася, на Вашу думку, ставлення чехів до подій в Україні?

Я вважаю, що так. Ми бачимо це в ЗМІ чи під час демонстрацій на Вацлавській площі. Але, на мою думку, ставлення змінилося переважно серед людей, які піддаються маніпуляціям і неперевіреній інформації, бо російська пропаганда в Чехії також не спить. Я також чую нарікання від чеських мам, які стверджують, що їм, матерям-одиночкам, чеська влада фінансово ніколи не допомагала так, як зараз українським переселенкам… На негативніше ставлення чехів впливає, будьмо відвертими, і поведінка деяких українців, які приїжджають до чеських міст.

Проте ставлення мого чеського оточення до подій в Україні не змінилося. В основному, це високоосвічені, інтелігентні люди. Вони розуміють причинно-наслідкові зв'язки, тож знають, що в нинішній кризі та їх підвищених рахунках винна не Україна, а Росія.

Ви народилися на Закарпатті і вже більше тринадцяти років живете в Чехії. У чому, на Вашу думку, схожість і відмінність між чехами та українцями?

Українці дуже віддані своїй роботі і можуть працювати до повного виснаження. Чехи ж навпаки дуже цінують свободу та дбають про власний добробут. Я думаю, що це те, чому ми можемо в них повчитися – жити тут і зараз, і менше гнатися за матеріальними речами.

Війна оголила кожного і показала, що людині потрібна лише валіза з найнеобхіднішим і тримати за руку того, кого вона любить. Це урок на національному рівні. Тому я вірю, що українці навчаться балансувати – працювати, але водночас і цінувати кожну мить.

Ваш фільм «8-й день війни» відкрив 26-й Міжнародний фестиваль документального кіно «Ji.hlava». Чи очікували Ви такий інтерес?

Такого інтересу я не очікувала. Однак я відчула величезну вдячність за можливість поспілкуватися з чехами і показати їм, що саме переживають українці. По очах глядачів я бачила, що тема України їм не байдужа.

Проте це не перший мій фільм про українців. До війни я працювала над документальним фільмом про трудових мігрантів з України. Через російське вторгнення я не встигла його закінчити. Проте сподіваюся, що наступного року глядачі зможуть побачити його.

Нині Ваш документальний фільм «8-й день війни» показують у кінотеатрах Праги та регіонів. Де чеські глядачі могли побачити його?

Фільм можна було побачити в різних містах Чехії. Передусім на початку грудня у Празі, 6 грудня ми представили його у Брно, 7 грудня в Плзні.

У п’ятницю 16 грудня буде ще один показ у Празі, щиро запрошую українців і їх чеських друзів особисто переглянути, як перші дні війни проживала українська діаспора у Чехії. Після показу фільму відбудеться розмова зі мною, іншими членами команди та головними героями стрічки. А 20% з ціни квитка піде на закупку протизастудних та знеболювальних ліків для наших захисників біля Бахмута. Одну партію я вже надіслала.

Ви часто наголошуєте, що під час зйомок сподівалися, що восьмий день війни стане останнім, але російська агресія триває вже понад дев’ять місяців. Якби Ви знімали документальний фільм зараз, яким би він був?

Це дуже цікаве питання. Я думаю, якби я знімала його зараз, я б не зосереджувалася на одному дні і мені знадобилося б набагато більше часу. Я б відзняла довготривалу історію про зміни, які відбуваються в людях під час війни та їхні наслідки. Це був би зовсім інший фільм.

Нещодавно Ви повернулися з України. Де саме ви були і що Вас найбільше вразило?

Я їздила до Львова. Це було непросто – зранку вили сирени, я бачила, як люди живуть у місті без світла та гарячої води. Але вдома я зрозуміла, що незважаючи на російську агресію, життя в Україні не зупинилося і що навіть ті, хто зараз знаходиться за тисячі кілометрів від дому, можуть продовжувати жити своїм життям без докорів сумління, але однозначно продовжувати підтримувати. Ми маємо постійно допомагати Україні, бо це дуже потрібно нашій Батьківщині, народу та українській армії.

Що б Ви порадили українським переселенцям у Чехії? Особливо з огляду на те, що колись і Вам довелося проходити період адаптації у чужій країні.

Я би хотіла попросити їх, пам'ятати, що вони є дзеркалом України. Наша поведінка справді дуже важлива. Водночас я б побажала їм жити сьогоднішнім днем, не відкладати все на «після перемоги». Звісно, більшість тут тимчасово і хоче повернутися додому, але поглинайте нове, розвивайтеся і хапайтеся за будь-яку нову можливість тут і зараз. Тоді після перемоги Україна зустріне своїх ще кращих і збагачених українців.