Повернення додому. Етапи адаптації від української психологині

Ми вдома вже тиждень. Я вела нотатки своїх спостережень за реакціями та станом, звіряла з тим, що знаю з теорії адаптації і з розповідей багатьох знайомих. Буду писати докладно і тільки практичне. Можливо, для когось буде важливим.

Перед поверненням я купила трохи «швидкої іжі» (розчинних каш, макаронів) і підготувала все по роботі, щоб перекрити робочий тиждень і нікого не підвести. І це було дуже вірним рішенням, оскільки часу і сил на роботу практично не було.

Коли ми повертаємось, то неусвідомлено повертаємось наче в минуле життя, в мирний час, із відчуттям, що коли я вже буду вдома, все буде так, як колись. Важливо ще до приїзду собі нагадувати: все змінилось. І ми змінились. Так, як було, вже не буде.

Багато хто каже про відчуття паралельних реальностей, в яких зависаєш у перший день. Наше минуле, плани, наше сподівання на швидку Перемогу в кілька тижнів, втрати – ми маємо оплакати і прийняти на всіх рівнях. Ми змінились. І це може стати новим відліком, точкою опори та нового зросту.

В середньому адаптація до домівки займе тиждень-два. Кризові дні (не у всіх вони будуть):

1-й день – адаптаційний шок –ейфорія, пригнічення, ступор, захват, дезорієнтація, розпач, відчуття нереальності);

3-4-й день – сильна втома, тривога, сумніви в правильності рішення, стан нагадує депресивний.

Перші кроки, які мені дуже допомогли: в квартирі і на дачі я одразу запустила годинник. Це дало відчуття нового відліку часу, було якоюсь важливою символічною дією. І замінила лист в календарі – з лютого на серпень. Цей крок складно дався: я довго стояла перед календарем, бо знов повернулась до відчуття, що час зупинився в лютому.

Про них багато хто розповідав. У Києві у нас вижив тільки вазон з алое, в селі – вазон із різдвяником. Мені маніакально хотілось квітів. Одна з перших дій, яку я зробила на дачі, – зрізала троянду і поставила на стіл. Квіти одразу дають якусь емоційну опору і відчуття життя.

Коли я відчула, що починаю завмирати, то одразу вирішила «змивати» з квартири «лютий»: чистити, мити, відновлювати. І нагадувати собі частіше, що з Франківська я приїхала до Києва. Я вдома. Я промовляла це вголос, щоб вийти із стану зависання між «реальностями».

Коли все прибрала, на дачі зібрала яблука і почала готувати пиріг. Я зовсім не кулінар, я просто відчувала, що мені потрібні саме такі, може, і незвичні для мене дії. Сама метафора роботи з тістом, начинкою, духовкою – це ніби «випікання» нової себе.

Ці дії повертали відчуття заземлення в реальності. А далі я вносила зміни у відчуття дому. Повісила нову картину, що ми привезли, по-іншому розставила речі. Я не відновляла минуле, а вже створювала нове сьогодення. Але не потрібно все робити за один раз, бо сили ще будуть важливі.

Будь-яка дія в перший день буде корисна. Тіло має пригадати дім, бо логіка взагалі не працює, а емоційна сфера перевантажена. Я рада, що довірилась тілу. Воно нагадувало, де що знаходиться.

Стаєш більш спостережливим. Стрес (наразі адпатаційний) підсилює увагу, тому всі сенсорні системи працюють на повну, відчуття часу трохи змінюється, втома накопичується швидше. І відчуття часу не лінійне.

Мені було важливо торкатись того, що Моє, розкласти речі по полицях. Я розплакалась, коли прилегла в своє ліжко. Донька побігла в свою кімнату і сиділа годину в своїх іграшках.

Що допомагало: кава з улюбленої чашки (тіло пригадало, як вмикати кавоварку). Я одягла довоєнну сукню, і мені так захотілось торкнутись усіх прикрас. Напевно, це відчуття якоїсь замороженої жіночості. Я ходила по дому в сукні в підлогу та улюблених сережках. Але помітила, що здивовано дивилась взагалі на одяг: навіщо його стільки? Все потрібне може вміститись і у валізку.

Все це створює фон для втоми. Як вона проявлятиметься? У дітей і дорослих – роздратуванням, сумом, сльозами, істерикою, невдоволеністю, головним болем.

Дітям також потрібен час на адаптацію. У них теж ступор, гіперактивність, бажання одразу все схопити, тривога від того, що багато забули. Тому їм важливо дати якесь доручення, долучити до прибирання, розкладання іграшок. І нагадувати про те, що ми вдома. Нагадувати про правила, відтворювати режим та звичні ритуали. Вони можуть просто розплакатися, чи задавати дивні питання, чи безпідставно сердитися. Коли у нас сенсорні перенавантаження, потрібно повільніше, тихіше, спокійніше.

Якось ми вийшли пройтись по знайомим-незнайомим вулицям і пішли до крамниці. Ми почали повертатися з «малих кіл», що нас оточують.

Для мене було дивно, що спілкуватись майже ні з ким не хотілося. Мабуть, втома була сильною. А хтось навпаки одразу йде в спілкування – це інтровертна та екстравертна реакції.

Я дивувалась, чому мене вдома, у Києві, не криє тривогою і спогадами. Все почалося в селі. Коли ми приїхали, там був режим затемнення, закриті штори, ялинка. Я спустилася до підвалу. І ось тут я і зловила паніку, флеш-беки в минуле, коли ми десять днів жили в підвалі під вибухами, літаками над будинком, коли збирала і вивозила доньку. Не Київ був пов’язаний з тривогою, а саме підвал дачі.

Всі реакції були дуже гострі: і я почала нагадувати собі, що ти в безпеці, все минуло. Це просто підвал. Я дихала, торкалась тіла, робила вправи на заземлення. Я навіть чоловіку сказала, що не знаю, чи зможу тут жити, бо мені зовсім зле. Але наступного дня все було більш-менш спокійно.

Що допомогло: всі дії, які вже описувала, – прибирання, запуск годинника, маленька перестановка, інша скатертина на столі, наповнення ароматом яблучного пирога, квіти, похід до крамниці. А ще – я допомагала донці прибирати в кімнаті з іграшками і сама з нею під час прибирання загралась іграшковим будинком.

Криза була на третій день. Коли я читала новини і вигризала себе, чи безпечно тут, чи не занадто рано повернулись, що робити, якщо щось буде відбуватись. Читала та аналізувала, але саме в пошуках небезпеки. Третій-четвертий день взагалі у багатьох кризовий. Після нього вже набагато легше.

Зі своїми друзями Світалана Ройз випускає новий проєкт: пісню-практикум, щоб допомоги дітям впоратись із тривогою та панікою від сирен. Наразі багато дітей повертається із міст, де тривог взагалі не було. Діти йдуть до садків і шкіл. І на дорослих, що з ними поруч, величезна відповідальність, не тільки, пов'язана з безпекою, а ще й з можливими емоційними станами дітей - тривогою, панічними атаками, ступором.

Для того, щоб вивести людину із шокового стану чи допомогти в тривозі, потрібно скерувати активність, допомогти в контролі за диханням, дати можливість розтягнути спазмовані м'язи, випити води, відчути контакт із тілом, повернути контакт з реальністю. Ця коротка пісня своїм ритмом, кожною пропонованою дією (це все практики, які використовують травматерапевти) саме для цього і створена: