Článek
Втечу з України до Чехії Аліна Андруша згадує лише уривками. Коли на Харків почали падати перші бомби, вона думала лише про одне – потрібно врятувати дітей.
«Мені подзвонила сестра, яка вже довго живе в Брно, і благала приїхати. Над нами літали літаки і вже сипалися бомби. Я взяла лише кілька речей, документи і ми поїхали на кордон. Але я вже майже не пам’ятаю ту дорогу, я постійно плакала і слідкувала за новинами», – згадує вона сьогодні ті дні лютого, які назавжди обірвали її мирне життя в Україні.
З лікарки та доцентки, яка читала лекції в університеті, через російське вторгнення вона перетворилася на біженку без роботи та даху над головою в країні, де говорять іншою мовою. Але жінка була сповнена рішучості почати все спочатку і подбати про своїх синів, хлопчиків 6 і 17 років. І завдяки першій хвилі солідарності в Чехії спочатку перспективи нового життя здавалися обнадійливими.
«Спочатку треба було вирішити питання житла. Моя сестра з чоловіком живуть у маленькій квартирі, а з мамою нас стало вже шестеро. Слава Богу, ми натрапили на доброго пана, власника великого будинку, який вирішив здати його українцям, тож ми мали де жити. Завдяки цьому мені було спокійніше, для нас це було дуже важливо», – продовжує пані Аліна.
Сплески страху й невпевненості поступово вдавалося приборкати. Завдяки сестрі, яка допомогла оформити документи та знайти одяг для дітей, а також завдяки допомозі волонтерів, які привезли дитячі іграшки до їхньої нової оселі.
«В Україні у мене було все. Діти ходили до школи, у них не було проблем, у нас було спокійне життя. І раптом налетіли літаки і скинули на нас бомби. Протягом хвилини ми втратили все. Але я була вдячна за те, що моя сім’я жива, і почала вірити, що якось ми зможемо рухатися далі. Коли ми знайшли житло, я одразу почала думати, що треба заробляти, бо не хочу залишатися в боргах», – згадує вона сьогодні.
Українка розсилала резюме, і почався ще один складний період, сповнений розчарування. У Чехії українські лікарі та лікарки не можуть автоматично повернутися до своєї професії – тут вони мають не тільки визнати диплом, а й водночас пройти багато інших етапів, головним з яких є складання атестаційного іспиту чеською мовою та подальший вступ до Чеської лікарської палати.
З синами в центральному парку Харкова. «Він був прекрасний. До війни», – згадує Аліна Андруша.
Тому пані Аліна записалася на інтенсивні курси чеської, які організовує Центр у справах іноземців, і намагалася знайти роботу у будь-якому медичному закладі, де б займалася, наприклад, адміністративними питаннями. Після розчарувань і відмов їй нарешті вдалося влаштуватися в одну з клінік Брно.
«Я не можу уявити собі роботу в іншій сфері, тільки у галузі охорони здоров’я. Тому що я присвятила цьому все своє життя. Директору сподобалося моє резюме, він бачив, що я маю понад 20 років досвіду, я доцентка і маю ступінь кандидата наук, і він взяв мене на адміністративну посаду, а також перекладачем для англомовних та україномовних пацієнтів», – пояснює лікарка.
Знову з нуля
Перші кроки на новій роботі, дах над головою та прогрес у чеській. Аліна Андруша отримала три основні речі, необхідні для початку життя у новій країні. Однак ідея спокійнішого життя поступово кудись зникала, і знову з'явився страх, пов'язаний з екзистенціальною впевненістю, що на тлі нинішньої економічної кризи виглядає ще загрозливішим.
Спочатку прийшла новина про те, що родина, на жаль, скоро втратить житло. Власник дому повідомив, що через реконструкцію вони повинні виселитися до лютого. Але пошуки нової квартири наразі абсолютно безнадійні.
«Ситуація дійсно погана. Ми вияснили, що вільних квартир практично немає, а коли й є, то бажаючих дуже багато. Крім того, як тільки агент з нерухомості чує акцент, він боїться. Вони не хочуть біженців, тому що хвилюються, чи житимуть вони в квартирі довго і чи продовжуватимуть контракт. За хвилину квартири або немає, або кажуть, що вони нічого не мають для нас», – розповідає лікарка Аліна.
І одразу додає, що навіть не може уявити повернення до розбомбленого Харкова, який знаходиться всього за десятки кілометрів від російського кордону. Тому щодня вона намагається відповідати на оголошення та шукати квартиру для себе та своєї родини.
Крім того, новину про втрату житла жінка отримала саме тоді, коли дізналася, що через економічну ситуацію її звільнять з роботи.
«Зараз важкі часи, скрізь звільняють, нічого не можна зробити. Я починала з нуля, у мене була квартира і робота. Але зараз у мене знову стрес і я думаю про те, що буде далі. Я відкладаю кожну копійку, але не знаю, як воно буде… Я знову починаю з нуля», – каже із сумом українка.
Проте вона все ще сподівається, що все складеться добре і найближчими місяцями їй знову пощастить знайти не лише житло, а й роботу. Незважаючи на те, що цей рік був для неї кошмаром, вона все одно говорить про те, як вдячна всім, хто дав їй зрозуміти, що у Чехії їй раді.
«Мені здається, що більшість чехів підтримує українців. Кожен день є хоча б один пацієнт, який висловлює підтримку. Я також вдячна своїм чеським колегам за те, що отримала додатковий досвід, що я можу спілкуватися з пацієнтами і водночас вдосконалювати свою чеську», – додає вона.
