Článek
Вона іноді встає з інвалідного візка, але лише за допомогою доньки. Нога, яку вона майже втратила, заживає. А коли сорокарічна Ольга Волинець розповідає свою історію, на її обличчі можна побачити щиру посмішку.
Однак за три місяці її життя кардинально змінилося.
Біженка з Маріуполя втратила будинок, компанію, а також матір. Українка пережила обстріли з гранатомету. Нині після п’яти операцій вона лікується у Брно.
«Після того, що я пережила у Маріуполі, я вже нічого не боюся. Моє життя поділено на до і після», – каже жінка, яка хоче розпочати нове життя в Чехії.
Старе ж безповоротно знищило російське вторгнення в Україну. Ольга з родиною щасливо жила на березі моря до лютого цього року. Вона керувала автомайстернею та мала свій магазин запчастин. Її донька Катерина вивчала графічний дизайн в київському університеті, а її партнер працював агентом з нерухомості. «Ми добре жили. Мені подобалося подорожувати Європою», – згадує вона.
Коли путінські війська вторглися в Україну, то одразу ж почали спустошувати стратегічно важливий Маріуполь. З кожним днем ситуація погіршувалась. «Електрика невдовзі перестала працювати. Їжі не було. Ми всі зустрічалися на вулиці перед будинком і готували на вогні», – згадує вона перші дні вторгнення.
13 березня 2022 року Ольга не зітре з памʼяті ніколи. «У нашому будинку стався потужний вибух. Вісімнадцять людей загинули на місці».
Уламками танкової гранати їй поранило живіт, ногу, праве око та інші кінцівки. Люди віднесли її на ношах до сусідньої лікарні. «Моє обличчя було сильно поранено. Я нічого не бачила, але весь час була в свідомості», – описує вона.
Хірургам у Маріуполі довелося оперувати їй живіт, аби вона не стікала кров’ю. Цим вони врятували їй життя.
У лікарні до неї навідувалась мати. «Вона подарувала мені каблучку з ангелом-охоронцем і сказала завжди носити її». Це був останній раз, коли вони бачилися.
Мати та коханий Ольги жили у бомбосховищі. «Не було ні їжі, ні води, абсолютно нічого. Мама померла через два тижні», – розповідає жінка.
Про долю матері українка дізналася згодом. Ольга запитувала у знайомих, що з нею, але ніхто нічого не знав. «Я відчувала дивну порожнечу і знала, що її більше немає в живих».
Росіяни вивезли її до Донецька
Її шанси в лікарні також швидко зменшувалися. Вибухи від бомб не переставали лунати. «Тоді зі шпиталю почали тікати лікарі, медперсонал та ті, хто міг ходити», — розповідає Ольга. Маючи серйозну травму ноги, самостійно залишити лікарню вона не могла.
Залишилося лише кілька людей. Вони жили у холоді і боролися за життя. «У нас не було води, тому ми пили фізіологічний розчин».
Що тримало її в таких божевільних умовах? «Я молилася і постійно думала про свою доньку. Я уявляла, як обіймаю її та гладжу волосся. Мій перший чоловік помер п’ять років тому. Я страшенно боялася, що залишу її одну. Мабуть, Бог мене врятував», — заблищали її очі.
З руїн шпиталю її вивезли російські солдати. На українську територію вона потрапити не могла. Тож її перевезли до підконтрольного сепаратистам Донецьку.
У лікарні жінку знайшов її коханий, якому теж вдалося втекти з маріупольського пекла. Однак без інвалідного візка вона нікуди не могла їхати.
Волонтерка євангельської церкви, яка часто навідувалася до лікарні, розповіла Ользі, як виїхати на Захід. «Мій коханий написав допис у соцмережах. Невідомі почали збирати кошти, і зібрали мені на візок і квиток на автобус», – описує вона щасливі моменти.
Проте перед від’їздом Ольга пройшла ретельну перевірку. Її донька, яка втекла з Києва, сказала їхати до Брно. Після місяців розлуки свою матір вона побачила на початку травня. «Шлях тривав три дні. Мені купили два квитки, щоб я могла покласти травмовану ногу. Інакше я б не витримала», – описує Ольга.
У Брно вона пережила черговий важкий бій. За власне здоров'я. Через відкритий перелом гомілки їй загрожувала ампутація. Проте лікарі травматологічної лікарні врятували її ногу. «На момент надходження до нашої лікарні у неї була дефектна незагоєна рана в середній частині гомілки, яка була інфікована, а кістки на місці перелому – оголені. Одним із можливих рішень такого стану є ампутація частини нижче коліна. Але якщо це можливо, ми намагаємося зберегти кінцівку. Навіть ціною повторних операцій», – зазначає професор Радек Веселий.
На нозі Ольга перенесла три операції. Лікарі усунули дефект м’яких тканин за допомогою шкірних трансплантатів. Аби запобігти інфекції, вона приймала антибіотики. «На другому етапі лікування ми видалили український зовнішній фіксатор і стабілізували перелом спеціальним цвяхом з антибіотиком, який вставляється в кісткову порожнину. Це дозволить перелому зажити», – пояснює хірург.
Минулого тижня лікарі університетської лікарні в Брно прооперували поранене око Ольги.
Після п’яти хірургічних встручань їй потрібно зробити операцію на правій руці. «Я надзвичайно вдячна усім чехам, які допомагають мені. І, звісно, лікарям, які мене врятували», – каже жінка, розчулившись.
Ольга підозрює, що до Маріуполя більше не повернеться. Іноді вона згадує море, маріупольські пляжі та гори. «Підвести межу дуже важко. Я намагаюся не думати про це, інакше мені стає сумно і я переживаю. Життя тут буде іншим», – каже українка.
А втім, вона тримає зв'язок із деякими знайомими, яким довелося залишитися в південноукраїнському місті. «Росіяни починають привозити хоч трохи води та їжі. Але цього недостатньо. Знайомі за всіляких умов намагаються втекти», – розповідає вона.
Умови залишаються жахливими. «Мою маму змогли поховати в іншому місці лише тиждень тому. До цього вона весь час лежала в ямі. На вулицях досі лежать трупи», – додає вона.
На знімках Ольга показує, що залишилося від двох її маріупольських квартир. Одна з них повністю зруйнована. В іншій «лише» вибило вікна. Але на верхньому поверсі будинку залишається снаряд, що не вибухнув. Автомайстерню обікрали. «У мене було все, а тепер у мене нічого немає. Але я не скаржуся. На жаль, я не можу цього змінити. Лише прийняти. Мабуть, це сталося для чогось, — розмірковує вона.
У Брно вона продовжує відновлюватися після травм і живе у тимчасовому житлі, яке для неї знайшли співробітники регіонального центру для біженців. Вона ще не говорить чеською, але намагається надолужити згаяне.
Ольга шукає роботу та житло, де могла б жити разом із донькою. «Я не питаю, чому це сталося саме зі мною, але що буде далі. Можливо, це сталося, аби моє життя змінилося на краще. Тут ми починаємо життя спочатку. Я вірю, що знову буду ходити. У мене буде щасливе, спокійне і безпечне життя».
