Článek
Нижче публікуємо текст звернення:
Шановні громадяни України!
Ми відзначаємо сьогодні День Гідності та Свободи. Свято, яке показує, що для нас гідність і свобода – це свято. Відповідь на питання, хто такі українці і що для них головне.
Дорогий народе!
Ці слова я казав на цьому ж місці у цей же день рівно один рік тому. Що відтоді змінилося? Чимало. В нашій країні, Європі й усьому світі. Але дещо лишається незмінним. Це відповідь на питання, хто такі українці і що для нас головне. Дві цінності, нерозривно сплетені, як правий і лівий береги Дніпра. Як синій і жовтий кольори. Як слова Чубинського й музика Вербицького. Як дві нитки візерунка на вишиванці, де зашифровано наш генетичний код. Це гідність і свобода.
Ми завжди про це пам’ятали й не маємо права забути. Завжди це цінували й не маємо страху захищати. Ми завжди знали, чого хочемо. А цього року всі дізналися, що ми можемо. Це побачили друзі й вороги. Союзники й партнери. Переконалися ми самі. Хтось – укотре. Дехто – вперше. Але всі разом ми довели й продовжуємо доводити, що гідність і свобода для нас – свято. Це залишилося незмінним. І всі побачили, на що здатні українці.
Усі побачили, які в нас захисники й захисниці. Як можна дати відсіч одній із найбільших армій світу й стати однією з найкращих армій світу. Хтось скаже: звучить гучно. Так. Наше військо звучить гучно. І останні вісім років. І останні дев'ять місяців. Коли до загартованих бійців приєднуються музиканти, актори, олімпійські чемпіони, айтівці, науковці, бізнесмени. Сотні тисяч українців, які не сіли в літак, а стали в чергу до військкомату. І пліч-о-пліч стали на захист нашої мрії. Навіки вільної України.
І всі побачили, на що здатні наші цивільні. Всі побачили, які в нас громадяни! Як можна ставати живою стіною на шляху військових колон окупанта, голіруч спиняти й розвертати ворожі танки й БТРи. Попри постріли та шумові гранати виходити на мітинги в окупації. Берегти український прапор і дочекатися ЗСУ. Затопити своє село, щоб не дати оркам проходу на Київ. Збити російський безпілотник банкою консервації. Дати окупантам насіння, щоб на місці, де вони згинуть, соняшники проросли.
І всі побачили, які в нас лікарі, пожежники, рятувальники, залізничники, енергетики, фермери. Як можна бути на чергуванні кілька тижнів поспіль. Витягати з поля бою десятки поранених. Оперувати під бомбами й кулями. Під бомбами й кулями провести посівну та зібрати врожай. Читати лекції студентам онлайн, в окопі. Отримати диплом бакалавра онлайн, в окопі.
Усі побачили, які в нас волонтери й небайдужі люди. Як можна за лічені години зібрати на безпілотники, швидкі, оптику, на тепловізори. Як дістати все. Купити все. Привезти все. А потім дістати, купити й привезти знову, бо це було не все. І в кожному селі варили борщі в банках і закривали тушкованку на фронт, бо ми згоріли б від сорому, якби наші воїни їли прострочені пайки, як орки.
Ми готові віддати останнє, щоб український воїн виглядав гідно. Воював гідно. Перемагав гідно. І всі побачили, який у нас бізнес. Не олігархи, а сучасний, креативний, людяний і відповідальний бізнес. Як можна свій офіс, готель чи спортзал перетворити на прихисток для переселенців. Як бренди модного взуття шиють армійські черевики. Дизайнери жіночих суконь – бронежилети. Виробник садових меблів виготовляє їжаки. Зіркова модель готує їжу для бійців і біженців. Телеведуча робить «Бандера-смузі». Доктор наук сортує «гуманітарку» в Польщі. А оперний співак евакуює на своєму авто сотні людей.
Всі побачили, які в нас діти. Як вони відмовляються від смартфонів і гаджетів, щоб передати кошти на армію. Як миють машини та продають малюнки, збираючи на ЗСУ. Як хлопчик втікає з дому, щоб записатись у ТрО. Як дівчинка з простріленими ногами 15 кілометрів веде авто, щоб вивезти чотирьох поранених дорослих.
Усі побачили, який у нас народ! Готові віддати останнє. Готові стояти до останнього. Не втратили гідності. Мужності. Віри в себе. І об’єдналися. Щоб не втратити волю. Не втратити незалежність. Не втратити Україну.
Можемо залишитися без грошей. Без бензину. Без гарячої води. Без світла. Але не без волі. І це залишається незмінним.
Так, ми заплатили й продовжуємо платити за свободу дуже велику ціну. І ніколи не забудемо всіх, хто віддав за Україну своє життя. І ніколи не пробачимо всім, хто позбавив їх життя й хотів позбавити нас волі. Але головне, що це нікому не вдалось і ніколи не вдасться.
Дорогий народе!
Ці слова я казав на цьому ж місці у цей же день рівно один рік тому. Що відтоді змінилося? Чимало. На нашій землі з’явилися воронки. У наших містах і селах – блокпости та їжаки. На наших вулицях буває темно. У наших домівках буває холодно. Змін багато, але вони не змінили найголовнішого. Бо найголовніше – не ззовні, а всередині. І це залишається незмінним. І тому ми витримаємо. Ми вистоїмо.
Всі. Різні. Але українці й українки. Захисники й захисниці. Всі, xто знає: треба бути гідним, а не здаватися. Бо здаватись українці не звикли. Тому що мають гідність. А тому – свободу!
Це залишається незмінним. Ми все подолаємо. Пересилимо. Переживемо. Переможемо!
І в День Гідності та Свободи зберемось на майдані Незалежності. Там, де завжди захищали гідність і свободу. На граніті, на барикадах під час Помаранчевої революції та Революції Гідності. Там, де ми відзначали 30-річчя незалежності України. І там, де ми відзначимо День Перемоги України. У мирному Києві, у мирній Україні я скажу про важливе. Про головне. Те, що лишилося незмінним. І залишиться незмінним.
Слава Україні!
Слава Україні!
