Ні хвилини не шкодую про те, що прихистила українську родину, – чеська волонтерка

Двадцять шість днів, як моє життя перевернулося з ніг на голову. У буквальному сенсі. У своєму будинку біля ставка у маленькому містечку Холтіце (Choltice) в Пардубіцькому районі я звикла жити сама з маленькою собачкою. Але коли в Україні почалася війна, я приєдналася до програми «Допоможи Україні», де запропонувала своє житло біженцям. Насправді, я не ставила жодних додаткових умов, окрім того, що через щільний робочий графік я б не встигала готувати.

Менше, ніж за тиждень мені зателефонували зі словами: «Чи можете Ви прийти по пані, яка приїхала з донькою, онуком і собакою?» Але з комунікацією можуть бути проблеми. Я подумала, що це нічого. Які проблеми? Все буде добре, адже мови схожі. Тому я без вагань погодилася.

Я швидко закупилася, поприбирала і вже за декілька годин поспішала до гуртожитку, щоб забрати свою нову сім'ю в домовленому місці в обумовлений час. В гуртожитку вони залишитися не могли. І раптом мені сяйнула думка: дідько, у мене ж не вистачає ковдр і подушок, у мене немає жодної дитячої іграшки, бо сама я дітей не маю. Тож дорогою я телефонувала друзям з проханням позичити мені найнеобхідніше. У результаті все вийшло. У мене назбиралося стільки іграшок, що я б могла облаштувати дитячий садочок.

І поки я їхала по свою сім’ю, один із моїх друзів готував у мене вдома вечерю, щоб влаштувати якнайгостинніший прийом.

У домовлений час я вже стояла перед гуртожитком і зателефонувала за вказаним номером. У слухавці пролунав чоловічий голос, і все, що він встиг, це сказати, що вони незабаром будуть тут. Чоловік? Звідки взявся чоловік? Тоді я ще не знала, що у моєї «української бабусі» у Чехії вже кілька років живе її чоловік, який приїхав сюди працювати і жив у гуртожитку. Сім’я приїхала саме до нього, це він змусив їх втекти з України. Відтоді він навідується до нас у Холтіце, іноді навіть залишається з ночівлею.

За декілька хвилин у мене в машині вже сиділа сім’я з Дніпра з двома сумками – бабуся Галина, її донька Дар’я та маленький Мирослав. І ось він – мовний бар'єр. Вони не розмовляють англійською, а я не володію російською.

Перші кілька днів мені час від часу хотілося плакати. Мої знайомі продовжували приносити речі для моєї нової сім’ї, ми навіть добудували декілька шафок. Багато хто своєю чуйністю зворушив мене до сліз. Так багато допомоги! І при цьому стільки проблем у спілкуванні! А також зіткнення з реальністю.

До цього я бачила український світ лише в інтернеті та по телебаченню, аж раптом у мене вдома з’явилася українська сім’я і мене охопили злість, жаль і безпорадність через те, що відбувається. Під час сніданку вони показували мені фотографії їхнього міста та розповідали, скільки разів протягом ночі звучали сирени та падали ракети. Я ледь стримувала сльози, коли Дар’я показувала мені свої весільні фотографії. Її чоловік залишився в Україні і наразі приймає участь у бойових діях. І я зізнаюся, що в той момент подумала знайти собі психолога, щоб бути впевненою, що я впораюся.

Маленького Мирослава час від часу турбував кашель, і, здавалося б, проста домовленість відвезти його до педіатра зайняла, мабуть, півгодини. Це так виснажливо! Однак, незважаючи на суттєвий мовний бар'єр, педіатриня не підвела, за допомогою перекладача нам вдалося вирішити всі питання. Місцева лікарка буквально зачарувала пані Галину своєю добротою. Так само офтальмолог у місті Пардубіце, якого нам довелося відвідати через її проблеми зі здоров’ям.

Я ні хвилини не шкодую про те, що прийняла до себе свою нову сім’ю. Але мушу зізнатися, що через проблеми зі спілкуванням це іноді забирає дуже багато часу. Але що ж, я вже вчу українську, а мої любі жінки (і, звісно ж, маленький чотирирічний чоловік) вже опановують чеську.

Все буде добре!