Článek
«На перемир’я не сподіваюсь. Росії ніхто не вірить. Жодна угода не дасть гарантію безпеки. Потрібно забрати всі наші території та ізолювати Росію від світу», – каже 23-річна киянка Олександра Тищенко. У день російського вторгнення дівчина твердо вирішила лишатися в Україні. Сьогодні вона переконана, українцям залишається лише одне – працювати, донатити і вірити.
Згадай ранок 24-го. Які були твої перші думки та дії?
О 5-ій ранку мене розбудив телефонний дзвінок батька. Саме він повідомив про вибухи та про початок війни. Спочатку я не повірила, подумала, що це якісь провокації. Згодом почула перший вибух, потім другий – просто поряд з будинком.
Українці об’єдналися задля спільної мети. А військові стали нашими янголами-охоронцями. Тут дійсно кожен робить все можливе для перемоги.
Як проходили перші дні вторгнення для тебе та твоєї сім’ї?
Ми майже не спали. Постійні вибухи, тривоги, диверсанти під вікнами. Під час повітряних тривог та стрілянини ходили до погребу, ловили зрадників. Потім зрозуміли, що такі вилазки можуть стати братньою могилою. А пізніше вже звикли до всього. Тоді й почали спати вночі.
Багато людей виїхало за кордон. Чому ти вирішила залишитися в Україні?
Ми жили на околицях міста, чули вибухи 24/7. Якби не ЗСУ, то тут могла би бути друга Буча. Я хотіла відправити батьків на захід України. Проте думок їхати за кордон не було взагалі. Всією родиною ми зібрались і проголосували. Вирішили залишатися. Бо це наш дім.
Я відчувала, що ми маємо лишитися, що тут ми в безпеці. Я дуже довіряю своїй інтуїції. І вона мене не підвела. Зрештою, орки відступили від Києва.
Як змінилося твоє життя з початку повномасштабного вторгнення?
Змінилось буквально все. По-перше, я зовсім інакше дивлюсь на свою країну. Навіть не могла уявити, що всі так сильно люблять Україну, стали добрими один до одного. Готові допомагати. Українці об’єдналися задля спільної мети. А військові стали нашими янголами-охоронцями. Хочеться всіх обіймати та дякувати. Тут дійсно кожен робить все можливе для перемоги.
По-друге, я втратила роботу. До війни я працювала редактором в декількох журналах. Коли почалася війна, видавництво «заморозило» мої журнали, склад згорів. 75% працівників з часом скоротили.
Найскладніше усвідомлювати, що я або мої близькі можуть померти будь-якої миті.
Втрата роботи стала для мене ударом. Я більше не контролювала своє життя, стала залежною від інших. Довго не могла працевлаштуватися. А потім вирішила трохи змінити професію. Зараз працюю асистентом стиліста у великій компанії. Як буду готова, повернусь до редакторської діяльності.
Остання зміна – інтереси. Зараз мене цікавлять лише речі з сенсом. Не хочеться втрачати час. Боюсь не встигнути пожити та втілити мрії в реальність. Після перемоги поїду в усі можливі тури Україною!
Що є найважчим для тебе у цій війні? З чим тобі доводиться стикатися щодня?
Найстрашніше – це смерть. Я емпат і яскраво відчуваю біль інших людей. Щодня бачу поранених або вбитих горем людей. І щодня мені боляче.
Найскладніше усвідомлювати, що я або мої близькі можуть померти будь-якої миті.
Що робиш під час повітряних тривог? Як реагуєш?
Лаю росіян та шукаю безпечне місце в приміщенні з великою кількістю стін. Варто розуміти, що супербезпечних бомбосховищ не так багато. Зазвичай укриття з одним виходом, вони можуть врятувати від вуличних боїв, але не від ракет. Ніхто не думав, що наш сусід зійде з розуму та почне бомбити наші будинки.
Розкажи про свою волонтерську діяльність. Чи допомагаєш армії і українцям?
В перші дні війни я допомагала професійно: писала благодійні тексти, закликала про допомогу тощо. Далі були банальні речі: купити сусідам хліба, провідати самотню бабусю та принести води. Зараз я, як і всі, постійно кидаю донати на ЗСУ та просто людям, які цього потребують. Допомагаю одягом та їжею тим, хто залишився без нічого. Позаминулого тижня збирали теплі речі. Скоро почнуться морози, варто піклуватися про людей в області, які постраждали найбільше.
Яким ти уявляєш собі перший день Перемоги? Що зробиш найпершим?
Я багато разів уявляла день Перемоги. Навіть просто уявляючи, починаю плакати. Думаю, що такою буде моя перша реакція. Виплачу всі гіркі емоції, які принесла війна та відчую полегшення від того, що це нарешті закінчилось. Обійму рідних та коханого. Потім поїду на Поділ та буду дивитися на щасливих вільних людей, подумки молитися за ЗСУ та дякувати небесам за свободу та життя.
