Článek
Ми пара, у якої все добре. Водночас ми – столичні інтелектуали, хоча минуло вже декілька років, як через ціни на квартири в Празі ми переїхали за місто. Тож з початком війни в Україні у нас виникло питання, як ми можемо допомогти. Звісно, гроші ми відправили… Після цього я надіслав повідомлення до Києва. «Якщо хочеш і можеш, бери дітей і приїзди, ми заберемо вас на кордоні», – написав я свої давній подрузі, яка в Донецьку допомагала мені з перекладом. Я навряд би пустив до себе додому чужу людину, але це інше… Вона сумнівалася. Не хотіла залишати чоловіка та вже не дуже рухливих, хворих батьків. Менше ніж через місяць вона написала, що якщо пропозиція досі дійсна… звісно, дійсна. Адже в нашому маленькому селі біля Бенешова ми маємо величезний будинок, де двом мініатюрним українкам місця точно вистачить.
Два дні напруги – як все пройде на кордоні, як їх забрати з Брно? А поки ми прибирали у робочому кабінеті, бо тут їм буде найспокійніше (і нам також, бо це якнайдалі від нашої спальні). Ми сповнені радості і, звісно ж, маємо гарне передчуття. Ми. Валентина, навпаки, піддається хандрі, тому що якраз відходить від стресу. Принаймні з малою все добре.
Проте хандра перетворюється на переляк. Ніби Валентина нас боялася. Вона постійно вибачається. Крадеться будинком. Так, що це починає дратувати. Мала ж, навпаки, бігає, стрибає, вона всюди. І це занадто, бо ми звикли до спокою. Але ж ми робимо це заради доброї справи.
Виникають й інші труднощі. Жити у селі добре, якщо у вас є автівка та посвідчення водія. Але у Валентини цього немає. Звичайно, можна було б знайти для неї якесь б/у авто, але без посвідчення водія воно марне. Автобуси тут їздять дуже рідко, а найголовніше – їй важко пояснити, коли і як доїхати назад; оскільки емоційно вона виснажена, вона також дуже сповільнена, тож я б однаково забрав її.
Ми подумуємо про можливість переїзду. Наша історія має багато переваг. Валентина не приїхала без грошей, тож ніколи не було тиску, щоб швидко оформити виплату пільг, аби вона могла купити все необхідне. А в Празі у нас є крихітна квартира, яка, за збігом обставин, вільна.
Коли вони трохи отямилися, ми поїхали подивитися, чи сподобається їм там. Квартира знаходиться в спальному районі, біля метро, поруч – безліч магазинів. До лікарів чи лікарні значно ближче, ніж від нас. І це доречно, адже малеча потребує особливої турботи, що в поєднанні з дбайливою мамою є дуже важливим. Крім того, за рогом живе наша подруга, яка саме з тих людей, які люблять допомагати іншим. Тож вона одразу запропонувала допомогти з ознайомленням з місцевістю і пошуком лікарів.
Квартира їм сподобалася. Малеча була в захваті, що в ній мама нікуди не сховається від неї. Натомість мама була в захваті від того, що не відчуватиме себе постійно в гостях. Інколи нам здавалося, що вона ховається в кімнаті, аби нам не заважати, адже ми так багато працюємо, тож нам потрібно відпочивати. А я, зізнаюся, також інколи ховався (у великому будинку це не проблема). На кухні вона вибачалася, що заважає. Постійно хотіла прибирати, аби чимось себе зайняти та «повернути нам нашу допомогу». Але ми дійсно не наймали її як прибиральницю, тому я не хочу, аби вона прибирала.
Одним словом, переїзд українок до окремого житла є полегшенням для нас всіх. Але нам трохи соромно. Всім. Їй, бо вона нас використовує. Ми постійно повторюємо, що квартира і так була вільна, держава трохи допоможе, їй буде спокійніше, а дитина не проводитиме час лише в саду, але, наприклад, знайде собі друзів на дитячому майданчику. Нам соромно за те, що ми раді, що знову будемо мати спокій.
Переїзд пройшов швидко, декілька речей, які вони привезли з собою, і кілька, які їм подарували наші подруги, перевезти неважко. На балконі на них чекає велосипед. На ліжку нова білизна. Ми всі щасливі. Прощаємося. Протягом кількох днів ми щодня листуємося, чи все гаразд. А після – дедалі рідше. Тим часом ми оформили усі документи і вирішили всі питання в центрі зайнятості. Відтак щоденне листування перетворюється на листування один раз на три дні, а то й рідше. «Загалом все добре… ми були в зоопарку, ходили за покупками, малеча знайшла собі подружку, я знайшла для неї вчительку… а інколи ні – ми були в лікарні, нас залишили там на деякий час, але ми вже вдома, і все налагодиться».
Добре, що вона пише «вдома», хоча постійно думає про повернення, сподівається на це, перевіряє, чи вже можна, але кожного разу все псує якась ракета Путіна, яка падає занадто близько до місць, куди вона могла б повернутися. Те, що в тій квартирці вона почувається бодай трохи як вдома, є пластиром проти нашого трохи гнітючого відчуття радості, що добре, що їхнє «вдома» – це не в нас вдома.
