Článek
На 3-й день після походів до бомбосховища під звуки сирен, ночей без сну під звуки дрижання вікон та ПВО, моя подруга запропонувала мені виїхати до Чехії. На польському кордоні ми провели 33 години.
У Чехії ми з дітьми відносно швидко отримали візи та медичне страхування. Звичайно, перші дні були дуже незрозумілими, і всю інформацію доводилося збирати по крупинках.
У нас було три нагальні потреби: знайти курси чеської мови, роботу, весняні речі та взуття. Незважаючи на велику кількість заявок, на курси я записалася майже одразу і вже відвідую заняття. Речі ми знайшли у центрі гуманітарної допомоги, не обійшлося й без допомоги знайомих. Дітей я влаштувала до школи – з цим проблем взагалі не було, адже директор володіє російською. Однак їм дуже важко морально. Добре, що у школі є психолог.
Проте найбільша проблема, з якою ми тут стикнулися – це медична система. У молодшого сина почав боліти зуб, тож ми почали шукати місце, де б йому надали допомогу. Як виявилось, стоматологів у Чехії дуже обмаль. Приймають лише «своїх» пацієнтів. Про це я дізналась, обійшовши п'ять стоматологічних клінік. Самі чехи кажуть, що медицина – болюче питання.
Мені це здається дуже дивним, оскільки в Україні взагалі не проблема знайти лікаря в найближчому кварталі. З Фрідку-Містку нам довелося їхати до Острави до єдиного пункту «швидкої допомоги». В ньому ми натрапили на російськомовний персонал, але стоматолог, який, на щастя, зміг нас прийняти, – чех.
На жаль, коли син побачив шприц для введення знеболюючого, він відмовився лікуватися. Лікар сказав, що немає часу чекати і порадив приїхати наступного дня.
Ми звикли, що всі питання можна вирішити в електронному вигляді: запис до лікаря-терапевта чи педіатра, оформлення направлення до провідних спеціалістів (до речі, можна обрати будь-якого), які не потребують ані печаток, ані підписів. Тож я дуже здивована, що у Європі такі проблеми з медициною.
