Чеські волонтери допомагають транспортувати поранених на Cході України

/Від спеціального кореспондента в Україні/

Вранці отримую голосове повідомлення. Його записала Кароліна. «Зараз наша людина, яка залишилася там ночувати, написала нам, що ситуація нікудишня. Він там під обстрілом. Треба негайно їхати туди», – швидко каже дівчина. Вона вочевидь в стресі. Після цього приходить друге повідомлення.

«Ти повинен взяти свою машину, тому що ми будемо вивозити поранених. У «CASEVACу» не буде місця. Буде справжня різанина, вирішувати тобі», – додає вона.

Кароліна (військове прізвисько Карол) – двадцятиоднорічна студентка з Брно, яка вже раніше розповідала виданню, як допомагала та лікувала поранених у польовому шпиталі в Бахмуті. Нині вона повернулася до України і знову допомагає на передовій. Разом з іншими волонтерами проєкту «Fénix» чешка є частиною так званого підрозділу «CASEVAC», який евакуює поранених з поля бою.

Їздять вони і на «нуль». Поранених команда доставляє туди, де їх забирає підрозділ «MEDEVAC», який складається з медичного персоналу і швидкою відвозить їх до лікарні.

Перед будинком у Краматорську Карол каже, що досі не може оговтатися після вчорашнього нічного транспортування поранених.

«У нього була очевидна ампутація, але він був у гарному настрої. Вся поїздка була нормальною, але потім я заїхала у найбільше болото, і ми застрягли. Була абсолютно безхмарна ніч, і ми залишилися на самому відкритому місці. Скрізь бруд. Ми півгодини намагалися вибратися. На щастя, приїхала якась БМП (бойова машина піхоти – ред.) і витягнула нас. Нам дуже пощастило, що там не було безпілотника і по нас не стріляли», – описує вона нещодавній досвід. Пізніше від накопиченого стресу її вирвало.

Знайомлюся з «командувачем» команди «Fénix», тридцятивосьмирічним Тейлором. Високий, світловолосий, атлетичний чех із військовим досвідом. Він готує «CASEVAC» – автівку, у якій замість одного сидіння ззаду є носилки для поранених.

З Карол вони діють швидко, ретельно і послідовно. Поповнюють запаси медичного приладдя, готують воду з мінералами, стерилізовану їжу, перевіряють рації, прилади нічного бачення та зброю. На чохлах ще видніється засохла кров.

Намагаюся дізнатися, чому вони так поспішають.

«Там наш Фокс. Вночі там працювала артилерія. Обстріляла найближчий окоп. Поруч з ним. Деяких людей порубало. Побачимо, як воно там виглядатиме», – описує він ситуацію у місці, де останні дні працювала трійка чеських волонтерів. Кажуть, по прямій це недалеко, але через важкодоступну місцевість дорога займає близько півтори години.

«Тобі потрібен бронежилет, каска, балістичні окуляри, аптечка з джгутами. Ми поїдемо без нічого. Туди й назад. Ти там не спатимеш. В окопах небагато місця, і ми б навіть не пустили тебе туди, – інструктує мене Тейлор.

«Я поїду з Карол в «CASEVACу», ти з Пашею в машині. Тримайте близьку, але безпечну дистанцію. ПДР взагалі не беріть до уваги. Жодне червоне світло, жодна перевага на дорозі. Просто їдьте туди, куди їдемо ми», – додає він.

Паша – українець з Херсона. Більшу частину свого життя він працював зварювальником у Чехії. Коли почалася війна, чоловік повернувся додому і пішов до армії. Спочатку він возив біженців та гуманітарну допомогу, а потім поранених з полів боїв близько Сєвєродонецька чи Бахмута.

«Батальйон Донбас», – показує він на прапори двох БМП, які ми проїжджаємо. На гербі у них птах, що летить вниз головою. «Це військові, які втекли з Донецька і Криму перед окупацією в 2014 році і зараз повертають ці території назад. Дійсно бійці. Їх називають людьми в чорному. Великі воїни», – пояснює Паша.

Виїхавши з Краматорська, їдемо селами. Будинки знесені. Цивільне населення здебільшого їх покинуло, у деяких з них знаходяться військові бази. Річку переходимо по імпровізованому мосту, бо звичайний розбомблений. На дорогах глибокі вибоїни.

Приблизно через сорок хвилин паркуємо машину біля розбитого будинку і йдемо з Пашою до «CASEVAC». Він сідає на сидіння, а я лягаю на платформу з носилками. Намагаюся не порвати термофольгу.

«Зараз десять кілограмів буде нормально, але потім настане повний Мордор», – попереджає всіх Тейлор. Карол сідає за кермо, щоб освіжитися в дорозі. Неправильний поворот може бути фатальним.

Через п’ятнадцять хвилин Тейлор вказує нам на «MEDAVAC Point», де є кілька автомобілів, переобладнаних у машини швидкої допомоги. Сюди Тейлор та інші члени команди доставляють поранених. «Звідси ми проїдемо близько 25 кілометрів, це буде приблизно 50 хвилин дороги абсолютно розбитою місцевістю. Звідси вже немає зв’язку», – попереджає він.

«Коли ми застрягнемо або машина зупиниться, ми автоматично виходимо. Для мене діє один протокол, для тебе інший, я буду називати тебе Джоні», – отримую прізвисько. Я повинен триматися Карол і слухати її. «Пашо, ми дбатимемо про те, щоб звільнити машину і якомога швидше поїхати. Або будемо збивати безпілотники. Над цією місцевістю їх зазвичай багато», – додає він.

«Тримайте очі та вуха відкритими. Тут є багато ворогів, яких ми не бачимо. Вони знаходяться переважно в повітрі, тому не бійтеся дивитися на небо. Перше, що ви шукаєте, вийшовши з автомобіля, це укриття. Щоб не бути поміченим і бути нижче рівня землі. Головне – ніколи не бути високо. Якщо щось почне падати, стрибайте у першу яму», – каже Тейлор.

Їдемо лісовими стежками, переважно сосновим лісом. До війни це був національний парк. Дороги розбиті важкою технікою, а оскільки останні кілька днів було тепло, вони ще й повні бруду. Брудна вода бризкає аж до лобового скла. Карол їде по колії, по пнях, по щебеню, то повільно, то на швидкості то її заносить. Зміна швидкості навмисна.

«Річ у тім, що російські безпілотники досить добре вміють відстежувати і зчитувати швидкість, з якою ви рухаєтеся, щоб вони (росіяни) могли завчасно відправити міномети туди, куди вони націлили свою артилерію. Тому ми не їдемо з однаковою швидкістю, а змінюємо її. Щоб вони не вираховували її», – пояснює він.

Машина стрибає, як і все всередині. Дорогою ми проїжджаємо повз кілька розбитих автівок «CASEVAC», у які влучила артилерія. Інтенсивність вибухів тут значно сильніша та частіша. На одній ділянці лунає наказ вистрибнути з машини. Навпроти стоїть джип, який загруз у багнюці і не може зрушити з місця. «Якраз тут я застрягла вчора», – каже Карол, з якою ми ховаємось у лісі. Тейлор і Паша за допомогою мотузки допомагають витягнути джип. Все це триває максимум десять хвилин і ми одразу ж їдемо далі.

Я дізнаюся, що ми проїжджаємо через територію, яку нещодавно звільнили від росіян. Кажуть, їхні розвідувальні загони все ще пересуваються тут.

«Майте на увазі, що у нас завжди стара інформація. Ситуація тут може змінитися за ніч. Ми не виходили на зв’язок із сьогоднішнього ранку, тому ми не можемо перевірити і не знаємо, що нас чекає», – пояснює Тейлор.

Менш ніж через годину ми зупиняємося. Звичайний сосновий ліс, деякі дерева зламані навпіл. Навколо дороги є кілька окопів. На землі валяються гілки та шматки дерев. Коробки з-під патронів і безлад.

«Привіт», – підходить до нас із посмішкою молодий чоловік. Чех. Його звуть Томаш Грегор, йому тридцять один, на прізвисько Фокс. Він також возить поранених.

Тейлор переконується, що з ним все гаразд, а ми з Фоксом отримуємо завдання та лопати. Вирити окоп для автомобіля. В ідеалі достатньо глибокий, щоб шини були нижче рівня землі. «Коли він залетить сюди, не дозволяйте осколкам рознести колеса та двигун», – пояснює Тейлор. Беремо лопати і приступаємо до роботи.

Вибухи тут чути близько та інтенсивно. «Головне прислухайся до свисту. Коли почуєш його, лягай на землю, це означає, що летить близько», – попереджає мене Фокс. Через кілька хвилин лунає свист, а через секунду ми обидва лежимо на хвої, схиливши голови до землі.

Чути гучний удар, але поблизу нічого не видно. Якийсь час я рахую вибухи. Вони лунають кілька разів на хвилину. Іноді окремі, іноді серіями. Далеко і близько. Якийсь наш, якийсь ворожий.

Питаю Фокса про вчорашній день.

«Лайно. Двоє загиблих і один поранений. В нас потрапила…» – лунає гучний тріск. Я здригаюся, кричу і інстинктивно лягаю. «Артилерія потрапила у окоп поруч», – спокійно продовжує він. «Приблизно 40 метрів від нас».

Насправді йому пощастило, тому що він уже від'їжджав.

«У нас була інформація про пораненого, тому ми поїхали за ним на передову, приблизно за 500 метрів звідси. Чекали його там. Наскільки я зрозумів, їх витягують бронемашиною прямо з «нуля». По рації було чути, що машина перекинулася на бік», – описує він попередню ніч, проведену в окопі.

«Тож ми чекали на іншу машину, яка відвезе його до нас, щоб ми могли його оглянути та транспортувати. Водночас ми вже чули, як над нами летить «арта». В темряві незрозуміло, куди саме вона летить. Коли ми поверталися, то по рації передали, що вона влучила по наших позиціях», – розповідає Фокс. Коли вони приїхали, це було жахливе видовище.

«Там була пані без руки, без ноги. Це було жихливо. Вона була військовою, медик», – розповідає він. «Я залишив машину подалі від поста, щоб росіяни її не обстріляли, а самі побігли ховатися у окопі. Коли ми були там, то впали на землю, і нас продовжували обсрілювати близько години. Це було справді дуже близько».

Фокс розводить руками і показує на шматки дерев і гілки. Їх порізало осколками. Результат нічного бомбардування.

Ми з Фоксом копаємо яму, навколо нас грюкає, а ми розмовляємо. На цій позиції він кілька днів, в Україні – більше місяця. Згадує свою першу подорож. Їхав вночі. «Ми забрали хлопця, у нього була сильно поранена грудна клітка. Треба бути обережним, куди повертаєш, бо інакше натрапиш на росіян. Ти їдете під тиском, у тебе ззаду хлопець, який кричить від болю на кожній нерівності, яку ви проїжджаєте, тож ти намагаєшся їхати обережно, щоб він не страждав надто сильно, і водночас прагнеш привезти його вчасно. Це не зовсім просто», – описує свою волонтерську роботу Фокс, за фахом автомеханік.

«Вчора я віз пораненого, у якого була пробита щиколотка. Він спілкувався, трохи говорив чеською, бо працював у Празі, де клав бруківку. Коли я довіз його, він сказав мені, що я його брат, і це було дуже приємно», – зізнався він.

Як Фокс реагує на вигляд крові? «Мене це взагалі не турбує. Я думаю про те, що хлопцю потрібна допомога, і мені байдуже, чи є там кров. Я бачив солдата, у якого не було частини ноги. І нічого», – знизує він плечима.

Від Фокса я дізнаюся, що зараз на цій позиції є три машини «CASEVAC», тобто шестеро людей, які перевозять поранених. «Коли ми приїхали, тут не було жодної машини. Всі були знищені. Тут машини – це витратний матеріал. Їх тут потрібно багато. Дороги погані, а поранених потрібно вивозити якнайшвидше», – натякає Томаш на найважливішу річ, яка тут рятує життя і якої катастрофічно не вистачає: якісні автомобілі. «Ви летите через ці діри, тому що на кону життя людей. І твоє теж», – каже він.

Ми закінчили копати. Карол паркує машину в ямі, ми робимо насип навколо коліс і кидаємо гілки на капот, лобове скло і дах. Через дрони. Після цього нам утрьох слід сховатися в окопі. Його розміри три на три метри і приблизно півтора метри у висоту. Всередині є піч на дровах, генератор, рації, зарядні пристрої та запаси їжі та напоїв.

Питаю Карол, як тут, порівнюючи з ситуацією у польовому шпиталі в Бахмуті?

«У Бахмуті було спокійно, порівнюючи з тим, що відбувається тут. Дорога із постраждалими тривала близько п’ятнадцяти хвилин. Тут години півтори, може дві. Якщо тут їздити швидко, повільно або необережно, можна застрягнути. Саме це сталося з нами вчора. Це важка імпровізація», – каже Карол. Її слова перериває Тейлор.

«Я їду забрати двох поранених. Один злегка, інший сильніше. Ми чекатимемо там, спереду, поки його не привезуть. Ви чекайте в окопі», – наставляє він нас.

Він повертається через годину. Одного бійця медики виносять на ношах і перекладають до іншої машини. Інший може ходити сам. Кульгає. Його форма місцями просякнута кров'ю. Він повільно роздягається, на тілі багато ран.

«Осколкові поранення. Нічого великого. Це не глибоко. Він у свідомості, дихає, кашляє. За місцевими мірками це добре», – каже Тейлор, який дезінфікує та обробляє його рани. Кажуть, там запеклі бої. Є багато поранених. Інші їхні машини з околиць їдуть туди.

Починає повільно сутеніти, і Тейлор організовує наш з Фоксом від'їзд. Біля наших окопів з’являться два солдати. «Їхні війська евакуйовувалися, а вони не встигли. У них немає зв’язку, у них немає нічого. Їх потрібно везти на базу», – описує ситуацію Паша.

Сідаємо в джип. Ми вчотирьох позаду, Паша і Карол попереду. Шлях назад залежить від неї та її навичок водіння. Тейлор залишається на позиції з другою машиною і готується забирати поранених. Карол не може застрягнути, неправильно повернути, а нам має пощастити, щоб нас не обстріляли з російського безпілотника.

П'ятдесят хвилин минає швидко. Бійці висаджуються в першому селі, ми з Фоксом сідаємо в машину, Карол і Паша повертаються на позиції. Вони будуть там ночувати.

Фокс вмикає мобільний телефон і пише додому. У нього дружина і троє дітей. Він теж сумує за ними, але робота, яку він виконує в Україні, має для нього більше значення, ніж ремонт автомобілів. «Я тут для того, щоб потім не довелося моїм дітям», – пояснює він, чому ризикує своїм життям, щоб врятувати життя інших.

До Краматорська ми прибуваємо вночі. Тут чути лише сирени, на них уже всім байдуже. Ми думаємо про Пашу, Тейлора та Карол та про те, як проходить їхня ніч.

Вранці мені приходить голосове повідомлення. «З нами все гаразд. Ніч була середня, тому нічого страшного. Продовжуємо копати окопи для машин, тому що над нами кружляють «Орлани» (російські безпілотники «Орлан-10»– ред), і тут дощитиме. Вночі ми вивезли одного пораненого, я пішов на передову на мегапередову позицію, але нічого, танк нас прикрив», – чую у телефоні. «Тримайся і, сподіваюся, скоро знову побачимося», – закінчується повідомлення Тейлора.