114 днів жила в окупації, нині херсонка починає нове життя у Одесі

Про перші дні окупації Херсона, відсутність зв'язку та вагання українка розповіла у перших трьох частинах «Щоденника українця». Нижче публікуємо четверту частину її розповіді.

Ми вирішили їхати до Одеси. Так, росіяни періодично обстрілюють місто, протягом дня звучить повітряна тривога, але зараз всюди небезпечно. Одеса знаходиться відносно недалеко від Херсона, тут недороге житло. Крім того, я трохи знаю місто, бо часто приїжджала сюди влітку.

Єдиний виїзд з окупованої території України (Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей) через Василівку Запорізької області. Ми знали, як приблизно проходить маршрут, скільки днів може зайняти поїздка, скільки блокпостів треба пройти і як окупанти можуть перевіряти речі. Нам написали журналісти, які у 2014 перевезли редакцію з Донбасу і дали контакти волонтерки, яка з початку окупації вивозить людей на підконтрольну Україні територію. Ми написали їй, і вона погодилася довезти нас до Одеси.

12 травня 2022 року. Ми зібрали всі речі. Вранці зустріли сестру і чекали на волонтерів. О 10-ій ранку вони повідомили, що виїхали за нами до Херсона. Звідки і якими шляхами ми, звісно ж, не знали. Сказали лише, що за дві години повідомлять, коли приблизно заберуть нас. Ми чекали дві, три, чотири години. На годиннику була о пів на четверту, тож ми зрозуміли, що сьогодні точно нікуди не їдемо. За 20 хвилин нам написали, що сьогодні виїзду немає, а ввечері нам повідомлять про подальші дії. Ми подумали, що це пов’язано з Днем Росії, бо ходили чутки, що два дні нікого не випускатимуть, бо якось «негарно» виходить: таке свято, а люди виїжджають.

Ми вирішили, що це знак і пішли ночувати додому. Проте відповіді від волонтерів так і не було.

13 травня 2022 року. Ми домовилися, що о 8.30 ранку вийдемо на зв'язок, але від волонтерів так і не було новин. І наступні два дні теж.

15 травня 2022 року. Волонтерка так і не вийшла на зв'язок. Ми боїмося, що з ними щось сталося. Може, загубила телефон, або відібрали. Але за цей час можна було якось дати про себе знати, бо впевнена, у той день вони мали везти не лише нас. Ми зрозуміли, що чекати вже немає сил і почали шукати перевізників. Виїхати ми мали 17 травня.

17 травня 2022 року. Нас майже не перевіряли на блокпостах, десь дивилися наявність документів, на декількох, завдяки водію, який казав, що на минулих блокпостах нас ретельно перевіряли, просто пропускали.

З 17 російських блокпостів на трьох у чоловіків збирали документ, на одному всіх вивели з автобуса, перевірили документи та оглянули декілька валіз. Останній пост вважається найскладнішим, але і тут нам пощастило. Троє російськвх військових зібрали у чоловіків паспорти, попросили їх вийти і зняти футболки. Перевірили татуювання, телефони, галерею, позадавали трохи дивні питання. Після цього ми вже їхали через сіру зону на підконтрольну Україні територію.

Як тільки ми заїхали на підконтрольну Україні територію, автобус зупинився і ми оплатили за проїзд. Водій привітав нас у вільній Україні, всі почали радіти, кричати, плескати. Один чоловік дістав зім’ятий величезний український прапор. Ми рушили далі, всі почали співати «Ой у лузі червона калина».

На першому українському блокпості нас зустрів втомлений військовий років 25. Всі так йому раділи, кричали „Слава Україні“, плескали і більшість розплакалась. Чоловіки просто вискочили з посмішкою з автобуса на перевірку документів. Це така різниця між проходженням російського і українського блокпостів. Після перевірки всі почали його обіймати, тиснути руки. Після другого блокпосту ми встали у колону і чекали на поліцію, яка мала супроводити нас вже до Запоріжжя. І я ніколи не думала, що буду так рада бачити поліцейських.

У Запоріжжі нас зустріли волонтери. Розповіли, де можна поїсти, взяти засоби гігієни, де буде автобус, який відвезе до дитячого садка, де можна безкоштовно переночувати. Ми сходили у душ, нас нагодували, а о пів на 12 почала звучати повітряна тривога. Це було нове і дивне відчуття для нас, бо останній раз ми її чули у кінці лютого, на окупованій території тривогу не вмикають. Але якогось страху не було.

18 травня 2022 року. Вранці була можливість на безкоштовному автобусі поїхати назад до волонтерського центру, але після обіду нас зустрів тато, який залишався у Запоріжжі і ми провели день разом перед від'їздом.

До Одеси ми добиралися потягом. О 2 годині ночі ми стояли у Знам'янці, де була повна темрява. Ми чули інформацію про відправлення поїздів з вокзалу, але світло ніде не горіло з питань безпеки, як і в Запоріжжі. І почалася повітряна тривога. Всі 20 хвилин я дивилася у вікно, чи не летить десь ракета. Було трохи лячно.

Вранці ми без запізнень приїхали до Одеси і оселилися у готелі, що нам безкоштовно організували знайомі.

19 травня 2022 року. Одеса зустріла нас з почестями. Вранці я прокинулася від гучного вибуху, через хвилину почалася повітряна тривога, інші в номері продовжили спати. Згодом я почула другий вибух. Обидва рази спрацювало ПВО. Через хвилин 30 повітряна тривога закінчилася. Вдень тривога знову почалася і вже було два потрапляння ракетою по місту. Вони летіли низько, тому ПВО їх не перехопило. І ми були готові до постійних повітряних тривог і можливих влучень, але не так активно в перший же день. Мабуть, ми мали пройти це посвячення.

Ми швидко знайшли квартиру, не зовсім те, що хотіли, але у гарному районі з розвиненою інфраструктурою, недалеко від центру міста. Повітряні тривоги лунають щодня по 3-4 рази, але це не лякає. Я дізналася, де знаходиться найближче бомбосховище. Сподіваюся, все буде добре і у нас, і у рідних, які залишилися на окупованій території.